| Адмін | Дата: Середа, 19.06.2013, 19:26 | Повідомлення # 1 |
 Генерал-майор
Группа:
Повідомлень: 471
Нагороди: 3
Репутація: 220
Статус: Offline загрузка...
| Невигадана історія: Секрет молодості – кохання, пронесене крізь десятиліття
Нарешті ми зустрілись. Через півстоліття звідусіль з’їхались однокласники до своєї другої домівки − школи. Із трепетом у серці пішли на побачення з юністю і… часто не впізнавали один одного. Роки, роки… Що ж вони зробили з нами: перемалювали наші коси із чорного кольору у білий, набрали борозенок на чолі, із струнких юнаків, юнок зробили повних та статечних. А наші вчителі? Як жаль, що багатьох вже немає серед нас. Та всі ми щиро зраділи, що наша класна керівничка Надія Павлівна жива і здорова. Ми усі з нетерпінням чекали на неї, вона відмовилась прийти на зустріч через негоду. Зате ми із задоволенням напросилися її провідати, на що вона люб’язно погодилася. А погода і справді шаленіла. Дощ лив, мов із відра. Поки добігли до машини, промокли до нитки. Аж ось і помешкання нашої вчительки. Сходинками радо біжимо до неї, обіймаємо нашу дорогу Надію Павлівну. І, о диво, вона ж зовсім не змінилася. І як же той час не торкнувся до її красивого обличчя? У чому ж секрет її нев’янучої молодості?
Вона на хвилинку нас залишила і вже повернулася не сама, а з чоловіком.
− Знайомтесь, це мій другий чоловік Богдан.
− Богдан? − наче змовившись, в один голос перепитали.
− Так, мій Богдан! − із такою ніжністю і любов’ю глянула на нього, що ми аж притихли і щиро пораділи за неї.
Надія Павлівна прийшла у нашу школу відразу після закінчення університету, навчаючись у Львові, познайомилася з Богданом, студентом-медиком. Вони часто зустрічались, покохали один одного і вже навіть йшла мова про весілля. Але сталося непередбачене. Богдана на останньому курсі заарештували і невдовзі посадили в тюрму. Хтось доніс на нього, що той часто висловлюється проти радянської влади, а тоді не дуже й то вияснювали, а просто «відміряли» 25 літ. Страшні то були часи. Надія виплакала всі очі за своїм нареченим. А від нього не було ніякої звістки, ні листів, а про побачення годі було й думати. Усе це суворо заборонялось владою. Ото тільки їх думки не мали ні відстані, ні кордонів, ні кайданів, ні гратів, а щогодини, щоднини, роками летіли назустріч одна одній. Надія не могла забути хлопця і він думав лише про неї. Вони обоє ненавиділи ту радянську владу, яка навпіл розділила, розтерзала їхнє життя.
Ми, учні, так часто бачили сумні, заплакані очі вчительки. Але коли Надія Павлівна переступила поріг класу, вона стала зовсім іншою, сміялася разом з нами. Раділа нашим успіхам. Десь там далеко вміла сховати оту свою невимовну тугу. А свої жалі виливала набагато старшому від неї вчителю, другу, що вмів її вислухати, заспокоїти, розрадити. Ішли роки, Надія Павлівна чекала Богдана, а він все не повертався. Тюрма. А поруч був він, її старший друг, теж − одинокий, некрасивий, з дивним металевим голосом, зате уважний, добрий, мов батько. Кохання між ними не було, швидше їх пов’язувала просто дружба, велика повага один до одного, взаєморозуміння: ось ці дві самобутності з часом і зійшлися, створили сім’ю. І ми були дуже здивовані, коли вони одружилися. Невдовзі у них народилася донечка. Надія Павлівна дуже раділа і сльози висохли на її обличчі. В її житті панувала якась тиша і спокій.
Та одного вечора хтось несміливо постукав у двері, характерним, лише їй відомим ритмом. Її серце так страшено забилося, що здавалося, вискочить іх грудей, адже вона отой стукіт пам’ятала і чекала багато років. Швидко поклала донечку у колиску і стрімголов кинулась відчиняти двері. Перед нею стояв… її Богдан. Обоє оніміли, бо за них говорили їхні очі. По хвилі розговорились. Богдан запропонував їй руку серце. Пізно! Надія Павлівна не дала згоди, бо не могла зрадити свого чоловіка, батька її дочки.
Ось і знову життєві дороги двох люблячих сердець розійшлися. Здавалося, назавжди. Та думка, як та вільна пташка: для неї немає ніяких перешкод! Ішли роки. Ось уже виростила і одружила двох дочок, от уже і чоловіка поховала, сама залишилась. І часто себе ловила на думці, що вечорами, уже десятиліттями не перестає чекати отого характерного стуку у двері. І одного вечора таки почула. Думала, що спить, що це сон, що причулося. Ледве дійшла до дверей, все таки їй вже 82 роки, і … завмерла. Перед нею стояв її Богдан. Вона, не розуміючи, кинулася до нього і зомліла в його обіймах.
…Ах ті роки! Їй уже 85. Надія Павлівна уже три роки живе з Богданом. Так ось де секрет молодості. В любові! Ми, її учні, так щиро раді за неї. Усю свою любов і ніжність, яку пронесли ці немолоді вже літами люди у своєму серці крізь усе життя, тепер, мов хвилі океану, виплескують один одному. Тим і щасливі!
Ірина Паляниця (Народне Слово)
"Збараж Forum" ВКонтакті - приєднуйтесь !!!
|
| |
| Поділіться з друзями в соц. мережах -
|
Мій профіль
Ви завжди зможете переглядати форум
