Інформаційно-аналітичний сайт Збаражчини. Форум прекрасного краю.
Мій профіль
Вітаю:Гость
             
              
     


Це цікаво...
загрузка...


Ми ВКонтакті
Народний сайт Збаражини


Новини Тернополя


Нові теми:
1 Генетические исследование 0
2 У Збаразькому районі дерево вбило молодого чоловіка 1
3 У Збаражі люди захопили приміщення районної адміністрації 1
4 У Збаражі в пам’ять Небесної Сотні створять трояндову клумбу 2
5 Пластика ушных раковин 1
6 Стоматологія 1
7 5 простих порад, які допоможуть схуднути 7
8 LORINA 1
9 Як правильно наносити тональний крем 4
10 Продаж Білоруської косметики Lorina 4


Погода


Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Block title
Переваги зареєстрованих
Ви завжди зможете переглядати форум
Створювати свої теми
Коментувати теми інших
ЩЕ МОЖЛИВОСТІ


Партнери
Футбол Livescore Каталог веб ресурсів Тернопільщини Інформаційно-Аналітичний портал Тернопільщини


Block title


Календар
«  Липень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31


Вітаю Вас, Гость · RSS 24.07.2017, 10:44

Історія Збаражчини

Збаразький район – район в Україні, на півночі Тернопільської області. Центр – місто Збараж. Створений у 1940 році. Площа – 900 км².
     Населення – 60 тисяч осіб (2003): українці – 98,3 %, мешкають також росіяни, поляки, біло­руси та інші національності.
     Від кінця Х століття до 1349 року територія сучасного 3баразького району належала до Київської Русі та Галицько-Волинської держави. В 2-ій половині ХIV століття захопила Литва; від середини XV до кінця XVI ст. існувало васальне від Литви і Польщі Збаразьке князівство, яке згодом стало волостю в Кременецькому повіті Волинського воєводства Речі Посполитої.
     Впродовж 1773-1918 років територія Збаражчини, за винятком Вишнівецької округи, входила до Австрії (від 1869 року – Австро-Угорщина). Вишнівеччина від 1795 року належала Росії. Від листопада 1918 року до липня 1919 року Збаразький повіт входив до ЗУНР. Впродовж 1920-1939 років належав до Волинського і Тернопільського воєводств Польщі, а 1939-1991 – УРСР.
     Під час Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького козацьке військо воювало на Збаражчині у 1648, 1649, 1651, 1655 і 1657 роках.

      Збараж – місто районного значення, центр Збаразького району, розташований на Подільській височині за 17 км від Тернополя на обох берегах р. Гнізди (притоки Серету). Перша писемна згадка про Збараж з’являється у 1211 році Галицько-Волинському літописі (частині найдавнішого українського літописного зведення – Іпатіївського літопису).
     Про давнє заселення території Збаража свідчать чисельні знахідки – поселення трипільської культури (V-III ст. до н.е.), черняхівської культури (ІІ-IV ст. н.е.), городища та могильники часів Київської Русі, скарб срібних прикрас ХІ-ХІІ ст.
     Щодо походження назви міста, то серед науковців єдиної думки немає. Одна з версії стверджує, що слово «збараж» походить від слова «збір». Тут руські князі збирали своїх воїнів, ідучи на рать.
На початку Х ст. місто входило до складу Київської Русі. У ХІ ст. зароджується Галицько-Волинське князівство, у складі якого Збараж відігравав помітну роль, про що стверджують писемні джерела.
     Починаючи з XIV ст. місто разом зі значною територією України перебувало під владою Польщі та Литви. Проте в цей час воно не занепадає, а розбудовується і залишається значним центром південної Волині із великою політичною вагою.
     До XV ст. належить перша писемна згадка про власників міста, рід яких панував тут протягом кількох століть. Це були предки українського княжого роду Несвіцьких із Волині, що походили від Туровопінських і Рюриковичів. Родоначальником вважається Федір Несвіцький з Несвіча, що біля Луцька. Вони та їхні нащадки потім стали іменувати себе князями Збаразькими.
     У період XIII-XVI ст. Збараж зазнає постійних нападів монгольських орд Батия, Бурундая, Куремси, Айсора, Шишмана, котрі несли спустошення. Місто ніколи не було легкою здобиччю ординців, хоча не раз потерпало від руйнації та пожеж.
     У період визвольної війни 1648-1654 років війська Богдана Хмельницького були в Збаражі п’ять разів. У 1648 році козацькі загони Максима Кривоноса підступили до міста і з допомогою міщан захопили його без бою. Справжнім випробуванням для міста стали події 1649 року. Відступаючи перед війська Богдана Хмельницького, польські війська приймають рішення зупинитися у Збаражі і тут організувати оборону. 30 червня до міста підходить полк Данила Нечая, а в перших числах липня – основні сили козаків на чолі з гетьманом і числення кримська орда, з якою Хмельницький уклав союзницький договір. Місто Збараж, замок, де зосереджувалися всі польські сили, опинилися в тісному кільці. Почалася семитижнева облога. В стані захисників почалися хвороби, голод, паніка. У зв’язку з тим, що на допомогу полякам вирушили загони Яна Казимира, Богдан Хмельницький, не знімаючи облоги, вирушає під Зборів, де відбувається генеральна битва. Проте зрада кримського хана Іслам-Гірея змушує гетьмана підписати Зборівську угоду, яка на той час не була вигідна для козаків. Але саме вона узаконила утворення невеличкої частинки незалежної України в межах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств.
     Після Зборівського договору було знято облогу Збаража, за період якої відбулося 17 кінних битв, 27 штурмів, близько 80 вилазок. Під час облоги під мурами замку полягли тисячі славних синів України, серед яких полковники Нестор Морозенко і Кіндрат Бурляй.
     У 1734 році гайдамацькі загони полковника Верлана захопили замок.
   З 1772 року Збараж в складі Австро-Угорської держави. 13 вересня 1797 року Збараж отримав від австрійського цісаря Франца ІІ герб міста із зображенням верховної постаті Святого Юрія, який вбиває дракона.
     Під час наполеонівських воєн та участі Росії у війні Франції проти Австрії, територія Східної Галичини між Серетом і Збручем, включно із Збаражчиною, під назвою Тернопільський край, була передана Росії, під адміністрацією якої Збараж перебував з 1809 до 1815 року.
    Деяке пожвавлення економіки міста, зокрема в галузі приміського сільського господарства, настало в середині ХІХ ст., коли під впливом революційних подій 1848 р. цісар Фердинанд скасував у Галичині панщину.
У роки Першої світової війни (1914-1918), польсько-української (1918-1920) господарський та культурний розвиток міста припинився. Відповідно до умов Брестської мирної угоди територію Галичини, у т.ч. Збараж, знов зайняли австрійські війська, які перебували тут до кінця жовтня 1918 р. до розвалу Австро-Угорської імперії.
     Першого листопада 1918 р. у Львові постала Західноукраїнська народна республіка – ЗУНР. Того самого дня у Збаражі група активістів на чолі з отцем С. Теслею, В. Фриделем, І. Жилою, проф. Музичкою, Л. Барановським, М. Студницькм та іншими роззброїла австрійську поліцію і гарнізон, взяла міську повітову владу у свої руки. Для захисту Української держави від наступу польських військ із українських юнаків Збаража і навколишніх сил був створений військовий курінь, який у складі Тернопільського полку ім. С. Петлюри брав участь у важких боях під Львовом, у Чортківський офензиві, а після відходу Української Галицької Армії за Збруч зазнав великих втрат у боях із більшовицькими, денікінськими та польськими військами.
     Відомий громадський діяч Збаражчини Андрій Шмигельський був делегований до представництва уряду ЗУНР у Станіславові, брав участь в історичному Акті Злуки ЗУНР і УНР 22 січня 1919 р. в Києві.
У 1921-1939 рр. Збараж був у складі Польщі, а з 1939 р. – у складі СРСР.
6 липня 1941 р. Збараж зайняли німці. Впродовж 1941-1942 рр. було знищено 3000 мешканців міста єврейської національності.
     Після Другої світової війни у Збаражі почалося будівництво нових промислових підприємств та соціальних установ.

         Вишнівець (селище міського типу у Збаразькому районі)
     Перші згадки про Вишнівець зустрічаються в історичних джерелах з 1395 p., коли великий князь литовський Вітовт, позбавивши Дмитрія Корибута — сина великого князя Ольгерда Гедеминовича Сіверського князівства, дав йому кілька поселень на Волині, в тому числі Вишнівець, на правому березі річки Горинь, де було закладено замок.
     За часів правління Владислава Варненчика Вишнівець в числі інших міст був переданий у власність Василеві, синові Федька Несвітського.
    У документах за 1434 р. і 1463 p. є згадки про перехід цього населеного пункту від одного власника до іншого при поділі міста між синами Василя — Василем, Семеном і Солтаном.
     У 1577 p., після татарського нападу і зруйнування Вишнівця, князь Андрій Вишневецький не зміг сплатити королівського побору. Тільки у 1583 р. Вишнівець частково відновився. Він мав 126 будинків, у яких проживало 630 мешканців.
     1604 р. тут сталася подія, яка мала великий вплив на долі Росії, Польщі та України: у Воскресенській церкві відбулися заручини Лжедмитрія та Марини Мнішек.
     З 1593 р. до 1614 р. місто через Александру Вишневецьку перейшло у власність до її чоловіка князя Єжи Чарторийського. Потім Вишнівець викупив овруцький староста Міхал Вишневецький.
   Таким чином, у другій половині XVI ст. Вишнівець став резиденцією українських магнатів князів Вишневецьких, які поступово окатоличилися і спольщилися. 1640 р. Ієремія Вишне¬вецький розпочав будівництво великого замку. Це був квадратний земляний замок з чотирма бастіонами на рогах, з трьох боків оточений ровами. Тоді розбудоване було і підзамче — форпост на підступах до замку. На підзамчу згодом був побудований монастир кармелітів з костьолом Святого Міхала.
    Обмеженим магдебурзьким правом Вишнівець користувався уже наприкінці XV ст., оскільки в одному з документів за 1482 р. його названо містом.
    Відомий мандрівник Еріх Лясота, їдучи повз Вишнівець, у щоденнику записав: "Виіинівеи,ь доволі значне місто з замком”.
     Очевидно, тоді населений пункт користувався гербом князів Збаразьких "Юрій-змієборець”.
    Місто, маючи обмежену власником магдебурію, на той час було великим торговим і ремісничим центром, куди з’їжджалися на торги купці з Крем’янця, Почаєва та інших міст Волині. Проте після підписання Зборівського миру Вишнівець був вщент пограбований і зруйнований татарами, що на довгі роки відбилося на його розвитку. Не було іншої такої місцевості на Волині, яка так часто була плюндрована турками і татарами, також козацькими повстаннями.
    Під час Збаразької війни 1675 р. турки захопили замок, Перебили його залогу, а від містечка залишився лише попіл.
    Щоб підняти містечко король Ян Собєський дарував його власнику белзькому воєводі, великому коронному гетьману Дмитрію-Єжи Вишневенькому у 1677 р. привілей, яким його жителі звільнялись від податків на 12 років.
   1720 р. у Вишнівецькому замку оселився господар Міхал Серватій Вишневецький і віддав належне відродженню родового гнізда. Людина високоосвічена, обізнана з новітніми досягненнями європейської культури, політичний і військовий діяч князь Міхал на замковому плаці збудував двоповерховий палац на зразок позаміських французьких резиденцій та "італійський сад” з альтанками.
   Після смерті у 1744 р. останнього з роду Вишневецьких —великого литовського гетьмана, віленського воєводи, князя Міхала — Серватія Вишнівець спочатку перейшов у володіння до Огінських та Замойських, а потім — до князів Мнішеків.
    Граф Міхал Мнішек володів Вишнівцем з 1759 по 1806 р. До того часу укріплення замку і підзамча втратили своє значення і заважали зв’язкам резиденції з містом і її розбудові. Тому їх частково зрили, а частково перепланували. За часів Міхала Мнішека значної реконструкції зазнали інтер’єри палацу. Вони стали більш розкішними й витонченими. Існує припущення, що їх перебудовою керував архітектор П’єр Рішар Тірегальє, який працював для Мнішеків у Варшаві.
     Справу Міхала Мнішека продовжив його син Кароль — вчений-геральдист, що добре усвідомлював культурну цінність вишнівецького палацу-замку, опікувався ним, поповнював архів, бібліотеку, колекцію, але вже за його часів розпочалася руйнація комплексу.
     У 1760 р. в містечку налічувалося 10 цехів, а через 8 років — тільки три, зате у 1771 р. кількість селянських господарств (396) зросла. 16 жовтня 1781 р. відбулася зустріч польського короля Станіслава-Августа Понятовського з майбутнім російським імператором Павлом І, який подорожував зі своєю дружиною під іменами "графи Дю Норд”. Заслуговує на увагу факт, що жителі Вишнівця подарували королю шестифунтову гармату з гербом міста "Корибут” та золоту медаль із зображенням короля Міхала Корибута.
Після 1795 р. Вишнівець як містечко належало до Крем’янецького повіту Волинського намісництва, яке у 1797 р. було перетворене у Волинську губернію.
     Гербом Вишнівця був родовий знак князів Вишневецьких "Корибут”: "На червоному тлі золотий півмісяць, обернений рогами донизу. Під ним золота шестикутна зірка, а над півмісяцем хрест із перехрещеними кінцями”.
     У середині XIX ст. від графа Андрія Мнішека вишнівецькі володіння дісталися грузинським князям Абамелек, які 6 грудня 1850 р. були прирівнені до дворян Російської імперії.
      У 1857 р. від Абамелек маєтки купив вчений-аматор граф Володимир Плятер і почав відновлювати колекції палацу, доповнивши їх своєю збіркою. Однак, зазнавши фінансового краху, змушений був у 1875 — 1876 pp. продати вишнівецькии палац з майном на аукціоні. А далі палац перейшов до міського голови Києва Андрія Толі, який довів його до розо¬рення, продаючи майно та твори мистецтва вроздріб. Останніми власниками Вишнівця були князь Кочубей і генерал Демидов. Значних руйнувань палацові споруди зазнали внаслідок перебування тут у 1920 р. більшовицьких військ. Відремонто¬ваний комплекс був знищений у 1944 р. українськими партизанами. За часів царизму Вишнівець так і не дочекався офіційного підтвердження старого герба. Не мав він його і за часів Другої Речі Посполитої та радянської влади.

Хостинг від uCoz